Jack
[fuckingirishbastard]
Aaron
[лс]
Lola
[399-264-515]
Oliver
[592-643-649]

Kenny
[eddy_man_utd]
Mary
[лс]
Claire
[panteleimon-]
Adrian
[лс]
Остановившись у двери гримерки, выделенной для участниц конкурса, Винсент преграждает ей дорогу и притягивает... Читать дальше
RPG TOPForum-top.ru
Вверх Вниз

SACRAMENTO

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » SACRAMENTO » Заброшенные эпизоды » Божевільна ‡... вільна вона ‡undefined


Божевільна ‡... вільна вона ‡undefined

Сообщений 1 страница 9 из 9

1

Matilda Murphy & Dane Davitt
літо 2015
.. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ..
http://funkyimg.com/i/265mo.png
.. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ..

Мені шкода її очей, вона пише лише на дотик,
Але знає значно більше. Я знаю лиш одне: її квітка - котик.
Мені шкода її долонь - вона мастить їх у чорнило,
Та я за неї спокійний - вона має чарівне, сонячне мило.

Боже, яка вона божевільна. Вільна, вільна вона.

Боже, глянь на неї, ну яка ж вона божевільна...
Мабуть це тому й вільна.

[AVA]http://funkyimg.com/i/2b9sr.png[/AVA]
[NIC]Dane M. Davitt[/NIC]
[STA]не отвлекай меня, молю винтом и монитором[/STA]
[SGN]--[/SGN]

Отредактировано Alan Barnes (2016-04-25 21:14:15)

+2

2

Давай виключим світло і будем мовчати
Про то, шо не можна словами сказати,
Не можна писати, неможливо зіграти,
А тільки мовчати, тихенько мовчати.

Ирина Билык & Скрябин – Мовчати

Коли хвилини втікають крізь пальці так стрімко, що і не здогнати їх, є одна-єдина мрія: зупинити час, зробити так, щоб ця ніч ніколи не закінчилась. Мабуть, мені занадто цього хотілося, а тому час спливав дуже швидко і не було йому вороття. - Милий, скільки... - хотілося ще раз спитати те, що, мабуть, я питала вже разів п`ять. Але замовкла на середині речення, зрозумів, як безглуздо витрачати час на пусті балачки.
Ми вже декілька годин поспіль розмовляли, домовлялися про дзвінки один одному, про фейсбук, про смс і ммс усього, що може справити на нас велике враження. Мені хотілося поділити на двох це літо, а виходило так, що ми будемо якомога далі один від одного. І тут можна було ридати, кричати, благати не їхати, но це нічого не змінило би. Тому я вибрала інше: одну ніч на двох. Час, коли можно просто мочати. Торкатися один одного. Чути як б'ється молоде серденько, і врешті решт погодитися з тим, що так треба.
Коли Дейн поїде в Нью Йорк мене чекатиме низка важливих справ: життя не зупиниться з від`їздом коханого, і мені доведеться боротися далі. Школа закінчилася, але дорога у доросле життя тільки почалась.
Надворі було ще темно, зібрана валіза чекала свого часу на порозі, поряд з дверима. Будинок ще спав, лише ми ніяк не могли відірватися один від одного. Смішно і сумно в той же самий час: ця зустріч не була наповнена пристрастю, яка палає поміж закоханими, котрим усього за декілька годин розлучитися більш як на місяць. Але була тиха ніжність, якої ніколи не було раніш. Ми лежали поряд: моя голова на його грудях, моє волосся вкривало його немов ковдрою, долоні линули до долонь, пальці спліталися, а голос втрачав силу, потому ми шепотіли все, що хотілося кричати. Я йому - милий, коханий, небо моє... а він мені немов відлуння - мила, кохана, сонце. А я не могла зрозуміти, де сонце може жити, як не на небі. А я не могла зрозуміти, як небо зможе бути небом без сонця. Але не було на світі людини, яка пояснила би мені ці прості істини.
Крізь штори в кімнату пробирався світ ліхтаря, і він один розганяв нічні кошмари. - Ти же знаєш, що я тебе... - напевно я не повинна говорити цього зараз, перед тим, як ти сядеш у свій літак і зникнеш у ранішньому небі. І якщо я вимовлю ці слова, все зміниться назавжди... і я буду чекати, і я буду дуже сумувати, і я буду мріяти про твоє повернення, а я не хочу цього. Життя занадто непередбачуване, щоб лишати тебе свободи за декілька годин, до часу розлуки. Свобода була необхідна і тобі, і мені. Ми ще занадто малі, щоб робити перевірку часом нашим стосункам... та і які між нами стосунки? Поцілунки? Побачення? Навіть смішно!
Так, так, це я намагаюсь себе переконати, що навіть якщо ти не повернешся, моє життя не зміниться, як і я сама. Намагаюсь повірити в свою незалежність від тебе... намагаюсь і розумію, як сильно помиляюся. Я тебе і правда дуже люблю, прикро, що в мене зовсім немає часу навчити тебе відчувати теж саме.
Зорі вже зовсім зникли з неба: найтемніша година, перед світанком. В середині нас з тобою теж гаснуть зорі, бо наближається наша темна година. Світанок розставить все по своїм місцям, які будуть наші, дізнаємося згодом. А зараз... я так тебе кохаю, милий.
[NIC]Matilda Murphy[/NIC]
[AVA]http://i9.pixs.ru/storage/4/2/6/27Rtnpng_2805403_21692426.png[/AVA]
[SGN]У одуванчика белая кровь,
А у ромашки совсем прозрачная.
Ты расскажи мне, мой милый мальчик,
Что между нами, что?
[/SGN]

Отредактировано Sophie Briol (2016-04-25 22:25:02)

+3

3

Чи вже ранок, чи ще ніч… не хочу слідкувати за часом, а тому й не знаю цього. Головне – досі поряд ти. Ледве чутно дихаєш, лежачі на грудях. Шепочеш трохи гучніше. І мені здається, що я чую, як б’ється твоє серце.
Тук-тук.
Тук-тук.
Скрізь темряву.
Я гладжу твоє волосся, перебираю його поміж пальців. Шепочу щось тобі у відповідь. Заплющую очі і розумію, що справді чую: тук-тук, тук-тук.
Коли ми будемо на далекій відстані один від одного – а це трапиться скоро, – я буду сумувати саме за цим звуком. Ні, не тільки за ним – за всією тобою: твоїм сміхом, запахом, посмішкою, поцілункам, дотиками. Але  за биттям серця буду сумувати так сильно, як за всім цим вкупі, бо саме звук биття серця дарує розуміння, що людина зовсім близька, рідна - а тоді можливі й погляди очі в очі, посмішки, що напряму досягають самої душі, а ще поцілунки та дотики. І навіть якщо людина стоїть навпроти, але насправді вона далека для тебе, ти ніколи не почуєш биття її серця.
Тук-тук.
Ти поруч. І я сподіваюся, що коли я повернуся в місто, все залишиться таким самим. А поки нам прийдеться покладатися на наші телефони та комп’ютери.
Вперше в житті мені холодно від думки про те, що спілкування буде обмежене інтернет-сіткою та лімітоване на проявлення емоцій такими, які вони є. Це дивно. Це трохи лякає, але поряд з тобою сприймається, немов так і повинно буду. А може, все насправді так і повинно бути. Не знаю цього, але знаю інше – те, що й промовляю вголос:
-  Тильдо, я кохаю тебе.
Кажу й розумію, що одночасно з цим ти зверталася до мене. Наші тихі голоси накладаються один на другий, але я впевнений, що ти почула мене, бо я тебе теж почув. І, трохи повівшись на ліктях, завмер, дивлячись в твоє обличчя.
Я не знаю точно того, чому нема доказі, але я думаю, що відчуваю це – відчуваю твоє кохання, бо що ще тебе тримає поруч біля мене у цей час. Ти на спиш, не займаєшся музикою, не готуєшся до іспитів, а притихла лежиш на моїх грудях… і я чую як б’ється твоє серце. Я майже впевнений, що кохаю тебе взаємно. Але мені в любому випадку важливо почути продовження твоїх слів від тебе же, щоб не мучитися весь час до повернення в Сакраменто. Мені важливо почути любе продовження, яким би прості слова його не обернули.
Я не буду вимагати від тебе чогось, клятв у вічній відданості, наприклад, але свій вибір я вже зробив, і він в твою користь: я би міг улетіти в Нью-Йорк назавжди, але в мене вже оплачений квиток у два кінці. Я казав тобі про це? Не про те, що міг би не повернутися – промовити це тобі і можливо налякати тебе цим я б собі не дозволив, – про те, що дійсно повернусь, що моє слово має вагу. Не пам’ятаю чи казав, однак це так.
Ми вже не діти, те що твориться в наших життях та серцях – тому доказ. І я приймаю те, що твориться всередині мене, навіть розуміючи мінливість часу та життя. А ти? «Що відбуваються в середні тебе?» - в моїх очах запитання.
[AVA]http://funkyimg.com/i/2b9sr.png[/AVA]
[NIC]Dane M. Davitt[/NIC]
[STA]не отвлекай меня, молю винтом и монитором[/STA]
[SGN]--[/SGN]

+2

4

О, як мало днів, як же мало днів.
Я тебе -на чверть, ти мене -на пів.
Тільки не дивись, як я буду йти,
Сам від того йдеш в руки гіркоти.
Всі мої слова, я на них стою.
Що тобі до них? Я не продаю!
Твоя кислота в моїй простоті
Випалила всю
ЛЮ..

лю..
ох, не вимовлю..

Один в каное – Лю

У дитинстві я завжди мріяла зустріти принца на білому коні. Щоб усе було дуже гарно і не як у багатьох людей, а трапилося щось особливе. Щоб кохання прийшло навесні, коли розпускаються перші квіти. Мені здавалося, якщо закохаюсь у цей час, наша казка не закінчиться ніколи. Хто би міг подумати, що все буде ось так: порожня квартира, у котрій тебе не буде дуже довго, в котру я не повернусь, доти, доки не повернешся ти. Я і не гадала, що мені буде подобатися ця халупа, у перший свій візит. Якщо мені сказали би ще пів року тому, що я буду бігти із свого палацу в маленьку квартирку, ніколи би не повірила. А ось тепер серце крається, бо треба повертатися додому.
Кохання?
Так, саме воно. Перше, а тому найяскравіше, найбожевільніше. Скільки ми будемо на відстані один від одного? Місяць, два чи пів року? Чи збережемо почуття? Як це все до крику страшно і тяжко. Чому у житті ніколи не буває так, как мріється?..
- Як я буду без тебе? - Повертаюся зі спини на живіт, дивлюсь у рідні очі. Пробач, але я не можу сказати це у відповідь, дай мені ще трохи часу. Поки темно, поки ми удвох, дай мені ступити за край усвідомлено, не штовхай у прірву, будь ласка.
Я мовчу, але внутрішня я співає від щастя. Перше признання у коханні, яке дійсно хотілося почути. Чому у школі не вчать почуттям? Чому залишившись на самоті з найважливішим у житті так страшно? Можно сказати я теж тебе кохаю, але через тиждень все забудеться, а через місяць ми вже будемо комусь іншому відкриватися... або ні?
Я пам'ятаю кожну хвилину, що ми украли у цього життя. І знаю, що для тебе ці слова значать занадто багато, щоб розкидатися ними. А мені дуже не хочеться нікого обдурити. Себе у першу чергу.
Кохаю, кохаю, дуже сильно!..
Але вголос вимовляю лише: - мені здається, чи ти дійсно зібрав всі свої речі? - Ми ніколи не говорили про те, коли ти повернешся і чи буде це взагалі. Мені було моторошно питати, а ти сам чомусь мовчав. І зараз, здається, це теж стояло між моїм зізнанням і тобою, Дейн.
Перечу собі: хочу поцілувати тебе, закрити рот своїми губами, аби ти мовчав. Може, я зрозуміла тебе не так, як треба? І цього теж не спитаю. Мовчу, дивлюся на тебе, і так страшно... пообіцяй мені, що повернешся.
Хоча, ні! Мовчи. Прошу, давай не будемо обіцяти нічого. Чому я забуваю, що вже занадто пізно? Ти вже пообіцяв мені своє серце.
[NIC]Matilda Murphy[/NIC]
[AVA]http://i9.pixs.ru/storage/4/2/6/27Rtnpng_2805403_21692426.png[/AVA]
[SGN]У одуванчика белая кровь,
А у ромашки совсем прозрачная.
Ты расскажи мне, мой милый мальчик,
Что между нами, что?
[/SGN]

+2

5

У цієї ночі є один недолік – вона колись все ж таки закінчиться. Дуже скоро. Її обірве звук будильника, що нагадае про необхідність їхати. І тоді мені зостанеться лише викликати таксі, котре спочатку відвезе тебе до дому, а потім мене в аеропорт.
Але до того часу я хочу хвататися за цю ніч, немов її можна затримати. І не хочу думати про те дивне почуття, що рве зсередини - про кохання змішане з передчуттям розлуки.
Мила Тильдо, ти, здається, щось змінила в мені – раніше я не знав подібних почуттів.

- Йди сюди, - не говорю, шепочу, підіймаючись на руках та сідаючи на ліжку. Пригортаю Матильду до себе, вже сидячі. – Ти не помітиш, як пройде час… - хочу, щоб голос звучав переконливо та рівно, але він зривається нервовим смішком. – Гаразд. Це була непереконлива брехня.
Не може бути: ось ми почали прощатися. Що може бути гірше за довге прощання перед довгим розставанням?
І Матильда ще змінює тему, не продовжуючи почату фразу. Я роблю вигляд, немов нічого тільки що не трапилося, але розумію, що це все тільки ускладнює.
Біс би побрав людські відносини, вони занадто складні для мене, складніші за самий плутаний програмний код, незрозуміліші ніж навіть будь-який з індійських кодів.
Це безладний алгоритм, і це щось з однієї сторони протиприродне, а з іншої – рідне.
На деякий час обертаюся до власних думок, продовжуючи перебирати розкішне руде волосся Тильди, але поступово усвідомлюю, що залишив без відповіді її питання.
- Тобі лише здається, - м’яко посміхаюся, заглядаю у глибокі блискучі очі, - У цій квартирі просто небагато моїх речей. Ось повернуся в місто в кінці літа та потрібно буде продати її якомога швидше. Нарешті можна буде змінити цей гроб на нормальний будинок. Бачив, на Заході продаються декілька непоганих будинків, від них близько до університету і до тебе значно ближче.
Цілую Тильду у маківку та продовжую балакати.
- Хоча в Сакраменто все знаходиться близько відносне один одного. Знаєш, вже майже півроку тут живу, але все ніяк не звикнуся з цим фактом.
Балачки відволікають вид самого себе, здається, що так становиться легше відчувати нинішній момент.
- Тут не вистачає Нью-Йоркського руху та енергії.
Впевнений, що продовжив би балакати ще довго, якщо б в мене був час, але раптово все ж починає грати будильник.
Добрий ранок, вже п’ята година.
Нема ніякого бажання тягнутися до телефону та виключати звук нагадування, бо це означатиме, що ніч скінчилася, і я це добровільно прийняв.
- Цікаво, щось зміниться, якщо я зроблю вигляд, немов не почув цього? – питаю скоріше сам в себе, ніж в Матильди.
Було б непогано прикинутися глухим та обдурити самого себе.
[AVA]http://funkyimg.com/i/2b9sr.png[/AVA]
[NIC]Dane M. Davitt[/NIC]
[STA]не отвлекай меня, молю винтом и монитором[/STA]
[SGN]--[/SGN]

+2

6

І навіть якщо жовтень,
розіб`є серце важкими дощами,
якщо доля роз`єднає нас,
я кохатиму тебе вічно.
у своїх снах.

The Hardkiss – October

Здається я не маю права не відкрити Дейну своїх почуттів. Бачу, він чекає на відвертість, а все, що я можу - бути маленькою наляканою дитиною. Він цього не заслуговує, а я не заслуговую в такому разі на нього. Просто відкрити рота і промовити слова, які позначать мої почуття, відносини і нарешті зможуть поставити крапку всім стражданням.
Але від мене нічого не вимагаюсь, відштовхують човен мого жалюгідного страху та невпевненості. Напевно, саме це і означає тримати хорошу міну при поганій грі. Тільки чому навіть це роблять за мене? Я майже зробила, майже сказала... і Дейн піддався на моє шахрайство, підтримав іншу тему. - Будинок? А не занадто ти молодий, щоб купувати одразу будинок? Якщо я маю право голосу, то віддаю його за квартиру. Розумієш, будинок - це щось велике і нагадує місце, де живу я. А мені потрібно почувати себе у тебе по-іншому. - Напевно, ці розмови про майбутнє мене заспокоюють, з'являється шанс, що нічого не закінчиться зі світанком...
саме в цей час лунає дзвінок телефону. Наш час вийшов. Далі буде прощання, сльози, обіцянки. Мені нічого цього не треба, тільки останній поцілунок, який я вириваю з твоїх вуст. Довгий поцілунок з гірким присмаком розлуки, який буде горіти у моїй підсвідомості ще довго, занадто довго.
Пробач, мені дуже страшно, а ще я не хочу ридати, вмовляючи не їхати. Потому закінчуючи поцілунок, я тихо прошепчу: - я кохаю тебе, повертайся скоріш. - І це буде останнє, що почують ці стіни. Підіймуся з ліжка, та побіжу від тебе. По сходах, по вулиці - далі, далі, далі... а коли врешті зупинюсь, зрозумію, що по обличчю стікають сльози. Вперше ти заставив мене плакати, тому що покидав Сакраменто на все літо. Покидав мене саму. Я зможу, я дочекаюся тебе. Тільки повертайся, тільки не залишай мене назавжди.
Додому йти мені не захочеться, тому я ще довго просиджу у сквері спостерігаючи за чужими людьми. Зараз я не знаю, как бути без тебе. Зараз я відчуваю себе як дерево посеред пустині. Дощ мій, повертайся... повертайся скоріш.
[NIC]Matilda Murphy[/NIC]
[AVA]http://i9.pixs.ru/storage/4/2/6/27Rtnpng_2805403_21692426.png[/AVA]
[SGN]У одуванчика белая кровь,
А у ромашки совсем прозрачная.
Ты расскажи мне, мой милый мальчик,
Что между нами, что?
[/SGN]

+2

7

- Може, нехай все ж таки будинок? Невеликий, але щоб сусіди не нависали над головою и не заважали шумом. Можливо, навіть таунхаус, але лише б тільки не квартиру з безкінечними сусідами.
Балачки, балачки… такі ж безкінечні, як сусіди, балачки. Сміх та й годі.
Все ж таки мовчати про щось разом мені подобалася більше. Але раз над нами в одну мить нависла незручність, нехай будуть ці смішні балачки про важливе й неважливе одночасно.
- Впевнений, це буде не так, як в тебе дома. Інакше, - пауза. - Шкода, ти не бачила будинку в Нью-Йорку.
Здається, ми б фантазували та говорили милі, смішні дурниці ще довго… Але не судилося – ось він, будильник, кінець нашого суспільного перебування у цьому ще толком не розпочатому літі. І я замовкаю, відчуваючи, як Тильда доторкається своїми губами до моїх. В цей час мені й добре й погано одночасно. Добре, неймовірно, майже казково, тому що ми все ж таки поряд; а погано тому, що знаю – ось-ось це скінчиться.
Якщо б я міг, я дістав нам право ще на декілька годин чи хоча б хвилин спільного перебування поряд, але зараз Тильда, схоже, думає трохи інакше. Чи вона  намагається оминути болюче прощання, чи просто не витримує емоцій – я не розумію. Я навіть не одразу приходжу в себе, коли Тильда зривається з місця і тікає геть з квартири. В голові ще звучать її останні слова кохання (такі важливі саме зараз), а я запізніло зриваюся з місця, щоб здогнати, зупинити, повернути.
Спотикаюся через власний рюкзак з речами, ледве не падаю, але все ж таки зістаюся на ногах. Наспіх відкриваю двері, вилітаю в коридор під'їзду. І зупиняюся.
Насправді я не знаю, що робити: наздоганяти, чи дати піти саме зараз, раз вона так вирішила.
Тріпаю волосся, вимучено тру очі.
І гадки не маю, як буде правильніше – дати піти, чи не відпускати раніше часу. Доки ще можна пояснити, що мені важлива кожна хвилина, проведена разом, так що я обов’язково повернусь.

***

Я ще довго пам’ятатиму це безсилля.
Я не звик до того, щоб зовсім не знати, як себе повести в якійсь ситуації, як це було того ранку. Я не звик не розуміти того, що відбувається навколо, хоча й звик, що люди мені все моє життя незрозумілі.
Але, думаю, мені не прийдеться жаліти, що я не ускладнив ситуацію та дам Митильді збігти.
Думаю все ж таки саме так. А доказ тому подальші події.

Перший зв’язок між нами після прощання був встановлений відносно скоро – коли я вийшов з будівлі Нью-Йоркського аеропорту.
Тишу, що заполонила весь простір між нами, навіть простір інтернету, порушив я.

1984: Куди я потрапив?
І фото себе з знесиленим, щиро пригнобленим обличчям на фоні до-овгої черги до таксі.

Коли Тильда все ж такі відповіла мені, я видихнув з полегшенням. А після цього наша переписка переривалася, здається, тільки на необхідність займатися якимись дуже важливими ділами чи сон.
Сьогоднішній день не став винятком. Почався з повідомлень, та навіть під час вирішення проблем з продажом Нью-Йоркського будинку та оформлення необхідних документів я намагався не втрачати можливості ненадовго долучатися до розмови.

1984: Не хочу нічого робити, хочу до тебе.
І знову фото: кіпа договорів, що навишаеться над кавовою чашкою.
А через декілька секунд, 1984: Скільки можна? Це третя стопка тільки за сьогодні. Рятуй.
[AVA]http://funkyimg.com/i/2b9sr.png[/AVA]
[NIC]Dane M. Davitt[/NIC]
[STA]не отвлекай меня, молю винтом и монитором[/STA]
[SGN]--[/SGN]

+2

8

Услышь мою музыку
Про радость и про тоску,
Ночей наших тёплый вкус
Внутри храня.
Услышь через много лет,
Услышь, да не променяй,
Как падает первый снег
Внутри у меня.

Михаил Бублик – Услышь мою музыку

Когда я наконец-то оказалась дома, первым делом закрылась в ванной комнате, включила воду и порыдала еще раз. Стало немного легче. Знаю, это первая любовь, а потому самая яркая и болезненная. Знаю, что потом станет лучше. Знаю, что даже если Дейн не вернется, моя жизнь не закончится. Но при всех моих знаниях, сейчас я была раздавлена и разбита.
Наполнив ванну пеной, залезла и валялась в ней, наверное, целый час. Не включала телефон, не проверяла месседжеры, просто лежала и думала о том, что когда он вернется... и я даже ни разу не подумала о том, что он может не вернуться.
После ванной отправилась в кровать и проспала до обеда, если не дольше. Проснулась без аппетита, зашторила окна и открыла ноутбут. На мониторе мигало одно сообщение. Наверное, минут пять я сидела и просто смотрела на мигающую иконку, прежде чем прочитать и увидеть, что же там пришло. Сообщение заставило улыбнуться. На грудь упало странное чувство: мне было и больно и приятно одновременно. Какая-то грусть навалилась, что и не подняться. Но переборов себя, все-таки ответила.

tilda: это похоже на ад, ты точно прилетел в NY?
Следом отправила фото своей мрачной берлоги.
tilda: веришь, нет, но у меня отключили солнце.
И потом мы болтали, кажется, еще несколько часов, закидывая друг друга фото, и сообщениями. Но мы не писали, что скучаем. Мы не писали, что любим. Потому что это было страшно и ново. Потому что пока для этого не было времени.

Прошло несколько дней в нескончаемом режиме "онлайн". Мать очень обижалась, отец говорил, что я заболела. Даже когда подруги весело щебетали о летнем отдыхе и поездках заграницу, я мечтала, только об одном: чтобы меня не трогали и не отключали от сети. Никогда раньше я и подумать не могла, что наличие телефона или интернета - станет для меня жизненной необходимостью.
Мое утро теперь начиналось с селфи в кровати и пожелания доброго утра, а заканчивалось разговором по скайпу. Порой мы просто созванивались, делали свои дела и молчали. Я играла ему свои дипломные работы, он показывал сколько еще работы. Мы пытались шутить и делать вид, что все в порядке. Но ничего даже далеко не было в порядке.

tilda: соберись! Чем быстрее ты со всем разберешься, тем быстрее будет ко мне)))
Фоткаю нотную тетрадь. У меня важная репетиция, завтра я сдаю вступительные. Если провалюсь, то этот год просто не может стать хуже. Да, хоть меня пригласили в младший состав оркестра Сакраменто, сдавать вступительные я должна наравне со всеми.
tilda: как думаешь, если я не поступлю, отец меня сразу отправит на какой-нибудь экономический факультет? А может он решит, что я должна быть юристом?
Корчу рожицу, делаю селфи и отправляю. И пусть только попробует сказать. что моя участь не такая печальная, как у него.
tilda: придумала, сбежим на Гаити!
Слышу, как меня зовут снизу обедать. А потом добавляют, что если приду с телефоном, останусь голодной. Когда я не тороплюсь отвечать, мама добавляет - или я просто выкину его в мусорку. Приходится ответить "я скоро".
tilda: мне пора, созвонимся вечером?..
[NIC]Matilda Murphy[/NIC]
[AVA]http://i9.pixs.ru/storage/4/2/6/27Rtnpng_2805403_21692426.png[/AVA]
[SGN]У одуванчика белая кровь,
А у ромашки совсем прозрачная.
Ты расскажи мне, мой милый мальчик,
Что между нами, что?
[/SGN]

Отредактировано Sophie Briol (2016-05-27 00:10:15)

+1

9

Нет игры больше месяца. В архив.

0


Вы здесь » SACRAMENTO » Заброшенные эпизоды » Божевільна ‡... вільна вона ‡undefined