Вверх Вниз
Это, чёрт возьми, так неправильно. Почему она такая, продолжает жить, будто нет границ, придумали тут глупые люди какие-то правила...
Рейтинг Ролевых Ресурсов - RPG TOP
Поддержать форум на Forum-top.ru

Сейчас в игре 2016 год, декабрь.
Средняя температура: днём +13;
ночью +9. Месяц в игре равен
месяцу в реальном времени.

Lola
[399-264-515]
Jack
[fuckingirishbastard]
Aaron
[лс]
Alexa
[592-643-649]
Damian
[mishawinchester]
Kenneth
[eddy_man_utd]
Mary
[690-126-650]
vkontakte | instagram | links | faces | vacancies | faq | rules

SACRAMENTO

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » SACRAMENTO » Заброшенные эпизоды » тобі не втекти


тобі не втекти

Сообщений 1 страница 7 из 7

1

Код:
<!--HTML--><div class="htmldemo"> 
<center><link href="http://fonts.googleapis.com/css?family=Georgia" rel="stylesheet" type="text/css"><div style="width: 400px; text-align: center; font-family: 'Fjalla One', sans-serif; font-size: 45px; text-transform: uppercase; line-height: 100%; color:#DEB887; letter-spacing: -3px;">БАЦЕВИЧІ</div> 

<div style="width: 500px; height: 500px; position:relative; top: 13px; background-image: url(http://se.uploads.ru/neDGo.png); margin-top: -18px; margin-left: 6px; border-bottom: 6px solid #DEB887; border-top: 6px solid #DEB887;"></div> 

</center> 

<center><div style="width: 350px; height: 13px; background-color: #DEB887; position: relative; top: 10px; left: 4px; line-height: 13px; color: #FFF; font-family: arial; text-transform: uppercase; font-size: 6px; letter-spacing: 4px; text-align: center; ">літо 1939</div></center> 

<center><div style="width:400px; height:auto; position:relative; top: 10px; color: #000000; letter-spacing:0px; text-align:justify; line-height:95%; font-size:11px; border:0px solid #000000; font-family:arial; opacity:.8;"><div style="padding:5px; padding-bottom:5px;"></div></div></center></div>

[AVA]http://s6.uploads.ru/p6ym5.png[/AVA][NIC]Настя Бацевич[/NIC][SGN]

http://s7.uploads.ru/ZwuWm.gif


М А М О
а ти ж мені казала
час - як вода,
мамо, а я ж того не знала
любов - біда

http://sh.uploads.ru/LDT7r.gif

[/SGN]
[STA]любов - біда[/STA]

+1

2

[NIC]Марта Бацевич[/NIC]
[AVA]http://funkyimg.com/i/2f6zp.png[/AVA]Пройшли часи довгих теплих літніх ночей та сінокосів, щоб знову зустрітися з дощовою осіню, яка приходить на Львівщину сірими кудлатими хмарами та яскраво червоним листям, що стелеться під ноги вже в кінці вересня, а то й в жовтні, перш ніж перетвориться в багнюку під ногами. Скажи комусь лишень, що літо промайнуло? Не одне літо, не одна зима уже позаду опинилась. Варто тільки пригадати, як час невпинно біжить і все поривається втекти, наче білка в парку Гехта* по стовбуру високого розлогого дерева між вузькими стежками, посипаними дрібними камінцями, яких можливо торкалась нога одного з тих єзуїтів, що дбали в часи минувшої слави свого ордену не тільки про чудовий міський сад, але й про просвіту місцевого населення латинню. Але вже давно не стало тих мудрих єзуїтів, як і не стало тих, хто пробував привести до порядку улюблене місце прогулянок нашого панства, до якого Марта і не пробувала зачесатись. Просто теж любила гуляти з дітьми тим парком, як випадала така можливість. Правда, після смерті чоловіка, можливостей випадало все менше та й менше. Та й діти все менше потребували материнської опіки: старша донька Настя була вже прекрасною дівчиною, як то кажуть на виданні, і нічим не уступала польським панянкам, які могли прикрашати свої вбрання дорогою тканиною, привезеною як то кажуть з самого Парижу, шовком та мереживом, але файнішої дівчини все ж не було. І дивлячись на свою красуню-доньку, Марта все зітхала. Кажуть, не добре нарікати на долю чи шкодувати про те, чим нагородив тебе Господь, але ж боялась дбайлива матінка про своє дитя. Як би то бог розуму не відняв? Помічала, як ото польські пани дивляться в бік скромно вбраної кралечки і боялась, молячись, щоб минуло їх те, од чого мав би захистити їх чоловік, на могилу до якого вона збиралась їхати вже завтра заледве не удосвіта. Невпинно з осінню приближалась ще одна річниця, на яку можливо з їдеться рідня із Милошевичів та Семенівки, куди цього літа і їздила Марта з дітьми в гості. Хоча «у гості» важко це було назвати. Ходили на город до вуйка Степана на хутір Віняви. У того трійко дітей, які зостались без матері, що вмерла на другий ж день після пологів. Маленькій Анні вже другий рік, але кажуть, що дуже до матері схожа. Степан пропонував Марті зовсім лишитись на хуторі з дітьми і побратись. Казав, що вони ще могли відбудувати на уламках минулого своє спільне майбутнє та бути щасливими. Але хіба так можна? Правду кажучи, хоч Марта и знала, що жінка вона ще нічого, та й була ще здатна привабити чоловіка, не хотіла думати перше про себе. Думала тільки про дітей. Бо хто за них подбає, як не вона? Так що Марта все-таки відмовилась від такої щедрої пропозиції (таки багатим чоловіком був той вуйко Степан, але ж не у грошах щастя?). Не могла погодитись, бо ще мала подбати про освіту для Михасика. Йому тільки дев’ять років, вже вміє читати і писати, добре лічить. Але хотілось би дати більше сину. А яке навчання в селі, та ще й на хуторі?
Проте тепер не варто було думати про все оте… клопотів і без того бракувало. Наприклад, треба було докінчити замовлення тих панночок, що прийшли по чиїсь добрій рекомендації перешити сукні. Як догодить їм, то мабуть прийдуть ще. От і буде більш стабільний заробіток. Але перше жінка вийшла з дому і пішла на ринок, що взяв у тісне кільце Львівську ратушу. Туди приїздили жінки із різних сіл та селищ; там же й можна було надибати тих батярів, що любили утнути різних збитків. Якось одній жінці поцупили десяток курчат – і по цо їм ті курчата тільки? Але й галасу було по тім! Особливо, коли курчат найшли у водоймі біля Нептуна.
Трішки моркви, бараболі, петрушка, сало і сметана – такі покупки опинились в кошику у кравчині Марти, перше ніж вона здибалась з стрийною Ксенькою, яка їй і розказала таке, од чого сама вся почервоніла! Та невже ото під їх вікнами ходить якийсь парубок? Так, уже до дому Марта й не знала, як ноги несли. Була зла й недобра. Навіть Михасю дісталось за те, що не прибрався в себе до полудня, коли стало пекти так, наче в пеклі і ніби то зовсім не завтра мала прийти до Львова осінь зі своїми туманами та рясними дощами.
Але Насті вдома не було …
- І де носить нашу красуню? – зло похитала головою жінка, тяжко виштовхнувши з грудей повітря, перше ніж почала поратись по дому. Та й до роботи треба було братись. Завтра прийдуть пані на примірку.


*Парк імені Івана Франка

Отредактировано Tony Danziger (2016-08-07 13:35:17)

+1

3

[AVA]http://s6.uploads.ru/p6ym5.png[/AVA][NIC]Настя Бацевич[/NIC][SGN]

http://s7.uploads.ru/ZwuWm.gif


М А М О
а ти ж мені казала
час - як вода,
мамо, а я ж того не знала
любов - біда

http://sh.uploads.ru/LDT7r.gif

[/SGN]
[STA]любов - біда[/STA]

[indent]Літо невпинно краяло себе, повільно наповнюючись по самі вінця, зриваючи з календаря останні серпневі світанки. З дня на день до Львова мала завітати рясна осінь, котрої я так чекала і водночас чомусь боялася. Тадеуш все частіше наполягав, що мені потрібно поговорити з ненькою з приводу наших з ним стосунків, та чомусь серце боляче тіпалось тільки при одній думці про таке. Я була більше, ніж впевнена, що розгніваю маму такою розмовою, адже то потім стиду не обберешся, коли звяжешся з ляхом. Але чи могла я щось зробити, щоб уникнути цієї ситуації?! Адже ця любов наглянула до мене так неочікувано, що я навіть не встигла сховати себе під грудою книжок, щоб з головою не кинутися в дрімучу прірву. -Серденько, я сумуватиму за тобою. - прихиляю голову до грудей парубка і тихенько зітхаю, аби часом не почув. Десь здаля почулося бамкання годинника на ратуші. Він вибив четверту. Я митюю зірвалася з місця, розуміючи, що сьогодні наш час вже себе вичерпав. -Kohana, оbiecujemy, że porozmawiajmy z matką*. Я прикриваю очі і ніжно тулюся губами до його щоки. Наш час вийшов. А прохання так і залишаю без відповіді. Я не знала, що принесе сьогоднішній день, та не хотіла намарно розкидатися порожніми обіцянками.
[indent]На тому розвернулася і пішла, залишивши юнака наодинці в затінку дерев споглядати як повільно розчиняється в натовпі мій тонкий стан. Додому було недалеко, так що вже хвилин через п'ятнадцать я прочиняла двері в сіні, намагаючись прислухатися, чи ненька вже вдома. Чула, як в своїй кімнаті шарудів Михась, а з вітальні лунало тихе шаркотіння. -Мамо, я вдома. - говорю трохи невпевнено, намагаючись приховати те, як тремтить мій голос. Прямую прямо на звук, очікуючи побачити неньку за роботою. Здається, я чула, що завтра вона повинна прийняти двох панночок з замовленням. Як виявилося, я не помилилася. Побачила у кімнаті маму, яка задумливо над чимось схилилася. Я трішки постояла в дверях, спершись на одвірок, щоб перевести дух і набратися сміливості для майбутньої розмови. А потім тихим кроком підійшла до матері і стала прямо навпроти неї. - Мамо, мені потрібно з Вами поговорити. - присідаю на ослінчик і накриваю одну долоню іншою, щоби приховати те, як невблаганно вони тремтять. -Про Тадеуша. - опускаю очі до підлоги. Мені здається, що в кімнаті повисла вбиваюча тиша. Чи знала рідненька, про кого зараз піде мова? Я так надіялася, що цю частину історії можна буде пропустити, і що вже якась стрийна любязно розказала Марті, хто ошивається під нашими вікнами вже майже як півроку, поки тої нема вдома. -Він просить в мене руки і серця...І хоче, щоб ми згодом переїхали до Кракова. - слова даються мені так, ніби повинна витягувати їх з себе лещатами, але куди вже далі відкладати цю розмову. Завтра осінь, Тадеуш по полудні поїде на навчання, а це означає, що у кращому випадку ми з ним побачимося не раніше зими. А я ж бо так надіялася, що сьогодні опівночі, коли він прийде під нашу хату, тихенько постукає у моє вікно, я зможу його прочинити, припасти до нього і розказати, що нашому коханню більше немає ніяких перешкод. Та ось тільки мені здавалося, що основна перешкода заклякла від почутого. Я боялася підняти на маму очі, так і продовжуючи сидіти, похнюпивщи голову чуть не на самі груди. Мені було соромно перед нею. Десь у грудях пекло жагуче почуття провини, проте я більше не могла це все тримати в собі. З дня на день я уявляла як спитаю у матки дозволу. А ночами подекуди дозволяла собі подумати, як втечу з коханим, якщо цього дозволу не отримаю. Проте, знаєте, я любила неньку, а тому так відчайдушно хотіла, щоб вона зараз тихенько зітхнула, пригорнула мене до грудей і дала своє благословення.


*Кохана, обіцяй, що поговориш з матір'ю.

+1

4

[NIC]Марта Бацевич[/NIC]
[AVA]http://funkyimg.com/i/2f6zp.png[/AVA]Все-таки виховання дітей без твердої та сильної чоловічої руки буває не таким простим та легким, як може видатись зі сторони. В цьому кожним разом все більше і більше починала переконуватися Марта, що ще недавно з надією дивилася на те, як видасться її, а також і її любих діток майбутнє. Чомусь раніше, коли вхопилась в свою надію на самотнє майбуття, вона гадала, що зможе дати дітям все. Та й невже у неї були причини сумніватися в собі та своїх можливостях? Вона любила своїх чудових діток більше від усього в цьому не простому житті та світі, що так стрімко змінюється довкола нас, досить хіба лишень підібрати низ сукенки, аби не перечепитись, коли будеш наздоганяти його. Ага! Чомусь ми завжди думаємо про те, що при нашому великому бажанні все можливо: нездоланні перешкоди відступають перед нами, високі мури падають, а тобі лише доводиться йти та йти вперед, назустріч своїй цілі та високій меті. І тепер, коли пані Бацевич прийнялась за готування вечері, все більше й більше бідкалась про те, що має робити із своєю дівкою на виданні. Коли хлопець якийсь затуманить їй розум і захоче звести на хибну доріжку, вона розуміла, наскільки важливу роль відігравав чоловік, якого вже не було у їх сім’ї. Напевне було би достатньо тільки одного його слова, аби донька згадала про час і поверталась додому із своїх раптових прогулянок, що напевне вже не обходились без молодих парубків, що вирішили погратись у галантних (чи не дуже) кавалерів. І не кажучи вже про їх малого бешкетника, якому слід було не тільки у гімназії учитись, але й учитись працювати руками. Бо, як не наші руки, хто нас прогодує? Гроші з неба ще не падали, тільки манна небесна у пустелі єврейському народові. Але все-таки в останній час і від манни Марта не відмовилась…
Жінка зайняла своє місце за шиттям такої не складної сукні, які зараз ото ввійшли в моду. На їх шиття не потрібно було надто багато часу, лише самі прикраси займали побільше уваги, оскільки такі деталі зараз були куди важливішими за всі інші частини сукні, які робили силует жінки та будь-якої іншої панянки, що обирала такий фасон, більш прямим, навіть прямокутним. Здавалось іноді, що пані (особливо більш огрядні) зовсім і не мають талії чи фігури. І, по правді кажучи, кравчиня Марта сумувала за тими часами, коли їх доводилось шити трохи інших суконь, адже це були саме ті красиві силуети, серед яких вона зростала, споглядаючи з вікна на Пекарській, як не квапливо прогулюються по вулиці старого міста з парасолькою в руці красиві жіночки та дівчата. Чому б і не пригадати, як ще недавно вона була такою ж молодою і вродливою, як її донька, на котру заглядається може і не все місто, але достатньо статних парубків? Здається, то було ще зовсім недавно…
І не те, щоб Марта сумувала за минулими днями, але гірка посмішка з’являється сама собою на її обличчі. Все ж таки у тому минулому вона була вже не сама, а любий серцю чоловік був поруч. Здається, зовсім недавно то було, коли вона стала помічати, як він дивиться на неї, коли вони зустрілись в місті; як посміхається тільки їй одній. А потім молодий чоловік просто прийшов до них додому, щоб посвататись, як ото говорить буква віковічних традицій, за котрими вони всі невпинно  слідували, бо то було єдине, що відрізняло їх від сотні інших народностей, що проживало у Львові, яких було від самого заснування міста більше, аніж достатньо.
Від роздумів і клопітливої праці жінку відволік тихий скрип вхідних дверей, котрих давно уже не змащував маслом, аби не скрипіли. Марта відразу зрозуміла, що то повернулась додому її Настечка, перш ніж дівча відізвалось тихим голосом про свій прихід. Досить було тільки глянути, о котрій годині повернулась юна красуня, щоби мати тяжко зітхнула, поки донька не бачила в очах люблячої матінки занепокоєння та тривоги.
Але зовсім скоро дівча опинилось зовсім поруч. Вона не шукала материнської ласки, як бувало колись, а лише рішуче заглянула в очі матері, що уже зрозуміла – щось змінилось з любою донею. Що саме трапилось і чому вона цього за щоденними клопотами не помічала, жінка не могла дізнатись. Зрештою, вона була з головою занурена в буденні справи й порівняння того життя, котрим вони жили раніше і тепер. А треба було бути пильнішою; потрібно було помічати те, що так старалося сховатись від найпильнішого ока…
- Для того, щоб поговорити з матір’ю не потрібна особлива оказія, - м’яко проговорила Марта, дивлячись доньці у вічі. – Щось сталось? – відразу вона знала відповідь на це питання, але все ще сподівалась, що помилялась.
Можливо ще не все було втрачено?
Можливо все лише здалось таким серйозним і безповоротним?
Але ні. Таке не може просто здатись. І з приреченістю жінка слухає те, що каже їй донька.
Зачувши лишень одне ім’я парубка-поляка, жінка тяжко зітхає і не приховує свого тихого розпачу. От дочекалась?! Аби якийсь польський панич звернув увагу на її доньку, та ще й задурманив їй голову пустими обіцянками!
- Якби це чув твій батько, ти ж знаєш, що би він тобі сказав? – хитнувши головою, озвучила Марта. – Задурманив тобі зовсім голову… Та й де видано, аби руки та серця просили у дівчати, що ще й життя не виділа?! – не перевищуючи свого звичного тону голосу почала обурюватися мати. – Наші звичаї вимагають батьківської розмови, хіба ти не знаєш? Як він бажає одружитись – повинен прийти на поріг нашого дому відкрито зі сватами. Але ж де там… Він просто бреше, голову крутить дівчині, як і всі паничі. Ніби таке вперше, думаєш? А навіть, якщо і ні, невже ти думаєш тебе там хтось дуже чекатиме у тому Кракові? А чи свекруха прийме? Назавжди поставить на тобі тавро, від якого не спекаєшся до кінця життя, тому задля твого ж щастя, одумайся, доню! – спробувати переконати доньку в хибності того, що вже так вподобало її серце було не просто. Але хто сказав, що неможливо? Потрібно було лишень зробити все вчасно і завбачливо: поки пагубне коріння не пустило глибоке коріння, треба його виривати, аби не завдати більшої шкоди!

+1

5

[AVA]http://s6.uploads.ru/p6ym5.png[/AVA][NIC]Настя Бацевич[/NIC][SGN]

http://s7.uploads.ru/ZwuWm.gif


М А М О
а ти ж мені казала
час - як вода,
мамо, а я ж того не знала
любов - біда

http://sh.uploads.ru/LDT7r.gif

[/SGN]
[STA]любов - біда[/STA]

Я знала, що це буде не просто, але в глибині душі надіялася, що мама все ж мене зрозуміє. Адже чи підвласне серце холодному розрахунку? Чи могла я просто взяти і в один момент розлюбити Тадеуша? Ненька ж сама була молодою, невже не розуміє, як це воно, коли в животі шурхочуть метелики, а серце заходиться ходуном лише при одній згадці імені коханого. Але, здається, таки не розуміє, адже на мене зразу, ніби лавиною в Карпатах, напускаються звинувачення. Серце в один момент аж завмирає, коли розумію, що неньченого благословення на цей шлюб не отримаю. Але я вже все вирішила, і ніякі звертання до татка, хай спочиває з миром, не зможуть нічого змінити. - Та що ви розумієте, нене. Тадеуш мене любить. Любить! - я повторюю двічі, ніби так звучить переконливіше, а за тим зриваюсь з ослінчика і починаю метушливо ходити по кімнаті, гарячкувато перебираючи руками ґудзики на кофтині. В голові шумно рояться думки, які я не маю сміливості озвучити в голос, але все ж я не здамся! Ні за що не відступлю. - Так, пані Лодвіцька мене прийме! Юнак говорив, що його батьки цілком одобрюють наш шлюб. - запинаюсь на кожному слові, з натяжкою дістаючи їх з себе. Всередені клекоче злість навпіл з обуренням. Мене страшенно розчарувало, що неня намагалася відмовити мене, адже мені вже дев'ятнадцать, а отже в пору приймати самостійні рішення. - Ви і самі вийшли заміж у двадцять років, матінко, так що навіть не намагайтеся мене умовити! - з-за одвірка показалася кудлата голова Михася, який зацікавлено вибіг зі своєї кімнати на шум. - А ваші заборони тим паче ділу не допоможуть. І якщо ви проти цього шлюбу, то краще вже зречіться мене, ніж ото будете голосити між сусідками, яка я у вас нерадива. Я вас люблю, але не хочу псувати собі життя тільки через те, що про нас можуть сказати люди. Тадеуша, щоб ви знали, я люблю не менше. Як і він мене! - на  тому полум'яна промова раптово обривається, а я не витримуючи власного напруження, вибігаю з хати, грюкнувши дверима. Мені точно потрібно остудитися. А ще побачити любого серцю, щоби сповістити йому невтішні новини і приудмати, що ж то вони з тим робити.
Від хати побігла в сторону Городоцької, а там вже і до Храму Святої Анни. Мені потрібно було десь перечкати, адже зі своїм поляком мала побачитися ближче до опівночі, а де він мешкав якось і не знала. Так і не пасує незаміжній ще дівчині навідуватися до неодружених хлопців. Байдуже, що скоро зв'яжу себе з тим легінем сімейними узами. До того часу ніяк не можна було порушувати традицій. У церквы було прохолодноы  порожньо. Тільки лампадки таємниче мерехтіли своїм сяйвом, відкидуючи на високі стіни химерні тіні. Я присілана скраєчку на останню лавку в ряді і підняла оці долілиць. Хотілося плакати, що все так склалося. Соромно за свою поведінку чомусь не біло. Тільки до біса образливо, що на шляху до щасливого кохання стали між іншим не якісь серйозні перешкоди, а матір. І що ж ото з нею робити? Мабуть, я таки погарячкувалася, і варто буде попросити вибачення. Адже, як би воно там не було, вона все мені мама, і потрібно було її поважати. За такими думками, мабуть і просиділа там годину чи дві, і вийшла на вулицю, коли встигло уже добре смеркнутись. Тепер ще зустрітися з Тадеушом, а потім вже і додому. А що там далі буде - розберуся. Зі всім по порядку. Лиш би серце перестало нити, а то вже і не рада, що так гаряче відстоювала своє кохання перед ненею.

+1

6

[NIC]Марта Бацевич[/NIC]
[AVA]http://funkyimg.com/i/2f6zp.png[/AVA]Мабуть, так зажди буде: діти не зможуть порозумітися з батьками, оскільки завжди вважатимуть, що їх бажають у чомусь обмежити, заборонити або відмовити через якусь дурну примху. Діти, які виростають навіть раніше, ніж годиться, аніж самі можуть пізнати своїм розумом, куди краще завернути, не хочуть чи не можуть сприймати настанови батьків без лишнього клопоту. І Настуся не була винятком із правил…
Дівча зовсім не розуміло матір і те, що вона хотіла пояснити донечці. Воно вперто говорило про кохання, яким палали очі юної львів’янки, коли вона так емоційно відповідала Марті. І бачачи, яку реакцію викликали її слова, пані Бацевич, звичайно, пошкодувала – не хотіла, аби донька думала, що мати бажає їй зла. Все, що вона хотіла – направити доньку по правильній дорозі, розгледіти котру можна лишень спокійно, без зайвих емоцій, що штовхають нас до не найбезпечніших доріжок нашого майбуття.
Жінка, тим не менше, слідкувала за донькою. Пильним поглядом вона не зводила з неї своїх світлих очей, котрі і наслідувала її юна кралечка у неї. Думками вона вже знала, що за життя чоловік не допустив би чогось схожого. Не дав би доньці так говорити з матір’ю, як і не дозволив доньці затримуватись під час прогулянок містом, де вона і здибалась зо своїм укоханим паничем. І хоча можна було будувати свою власну теорію імовірності, Бацевич мовчки задавалась запитаннями, на які не мала відповіді.
Чи донька вважала, що її мати не вірить у справжнє кохання?
Думає, що йому можливо поставити вікові грані?
А чи може просто не любила поляків, котрі вже аж надто пихато вели себе по відношенню до українців, поруч з якими жили у місті Лева уже не одне сторіччя? Навіть українські студії скасували. От за бабці Австрії було зовсім інакше: діти слухали батьків і мали хоч якусь слабу надію на освіту, котру вже втратила сама Марта і розуміла, як мало зможе досягти її синочок в житті. Навіть якщо і станеться чудо, він зможе дістатися до вищого учбового закладу – стане білою вороною серед інших студентів, серед яких буде, мабуть, жодного друга. А що ми можемо без друзів?
Проте не слід поки було заглядати так далеко наперед.
Слід було розібратись з тим, що відбувалось саме тепер, перед очима Марти, якій слід було якось вже братись за доньчине майбутнє. И нехай зрозуміти напевне, які думки круками кружляють у світлій голові любої донечки жінка не могла, вона могла спробувати переконати доньку зробити все правильно, як і голосять їхні традиції, на котрі молодому паничу було байдуже.
- Отакої! – майже не зойкнула Марта. - Значить, пані Лодвіцька вже бесідувала з тобою?! Обіцяла тобі щось? А матінці рідній, що гне на тебе спину і слова гідного ще не сказала! – сплеснула в долоні кравчиня, озвучивши свої слова. – Дурне дівча: обіцянка-цяцянка, а дурному радість! – повторивши народну мудрість, жінка не перестала бідкатись. Тим паче, коли донька починає порівнювати долю матері з її власною. І що тут поясниш? Так, давно пора заміж видавати своє дев’ятнадцятирічне дівча, а може навіть і перетримала її в дівках. В позаминулий рік, коли сватав сусід Марко йому відмовила, сказала, що ще рано. Але ж як би жила її люба донечка, якби дала згоду на їх шлюб! Була би майже як пані – у Марка за містом було стільки моргів поля, що його обробляли найманці! Та й діточки були б свої, а вони би вже точно не дали їй сходити з розуму по якомусь там паничу, що задурманив голову дівчині.
Але нічого більше Марта не дочекалась: Настуня вибігла із дому, помчавшись кудись туди, де знала вона сама. Тільки тяжко зітхнувши, жінка пройшла до дверей, в яких і зникла її донька, щоби прослідкувати хоч поглядом, куди так поспішала вона, втікаючи від неньки. Могла, авжеж могла, підібравши поділ спідниці, піти за нею, аби вернути додому. Але не стала того робити: на кого мала б залишити дім та Михася, що підійшов до неї, смикнувши за спідницю.
- Мамусю, хочу їсти. Коли вже будемо вечеряти? – спитав син у матері, зо знову зітхнула у відповідь.
- Зараз, зараз синочку будемо їсти…

Отредактировано Tony Danziger (2016-08-27 10:44:13)

+1

7

Нет игры. В архив.

0


Вы здесь » SACRAMENTO » Заброшенные эпизоды » тобі не втекти