vkontakte | instagram | links | faces | vacancies | faq | rules
Сейчас в игре 2017 год, январь. средняя температура: днём +12; ночью +8. месяц в игре равен месяцу в реальном времени.
Рейтинг Ролевых Ресурсов - RPG TOP
Поддержать форум на Forum-top.ru
Lola
[399-264-515]
Jack
[fuckingirishbastard]
Aaron
[лс]
Oliver
[592-643-649]
Kenneth
[eddy_man_utd]
Mary
[690-126-650]
Jax
[416-656-989]
Быть взрослым и вести себя по-взрослому - две разные вещи. Я не могу себя считать ещё взрослой. Я не прошла все те взрослые штуки, с которыми сталкиваются... Вверх Вниз

SACRAMENTO

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » SACRAMENTO » Заброшенные эпизоды » Аwakening


Аwakening

Сообщений 1 страница 11 из 11

1

Участники: Victoria Blackmore, Damien Goodman, Medeya Gini
Место: забудет Місто.
Время: майбутнє.
Время суток: усі прокидаються в різний час далі як будет.
Погодные условия: Небо затягнуло сірими хмарами, вітер то стихає повністю, то зривається шквалами, відносно тепло, наче восени.
О флештайме: Звичайні люди засинають у кінці звичайного дня. Наповнені планами, мріями, надіями… А прокидаються у незнайомому зруйнованому місті. Місті із своїми таємницями, якими зовсім не поспішає ділитися.

+3

2

От халепа! Сама собі подумала Вікторія, розуміючи, що цю нічку вона також примудрился провести не в затишному домашньому ліжечку на плечі у коханої людини, а притуляючись щокою до годинника на руці, спираючись на робочий стіл перед згаслим екраном нетбука. Ліниво розплющуючі заспані очі, вона звично потягнулася до них рукою, аби потерти наче мала дитина, але вчасно себе зупинила - якщо зараз вона розітре вже й без того зіпсований макіяж, добра з цього точно не вийде.
- А...чхі! - раптово вирвалося у неї, коли пил з рукава сорочки злетів у повітря. - Чхі! ...Мамо рідна, що це?!
Здавалося, її очі ніколи не були так широко розплющеними, як зараз, коли вона отетеріло споглядала, як злітає догори та знов осідає на поверхню столу пил, пробуджений від свого давнього сну її чханням. Важко дихаючи ротом та намагаючись не робити різких рухів, Торі огледіла кімнату. Це сон! Це просто сон! Вітаю тебе, Вікторіє, твої таргани остаточно здуріли і тепер являють супер-реальні глюки! Дівчина сама ляснула себе пальцами по зовнішньому боку долоні. Ай! Болить! Невже я не сплю? ...Тоді це розіграш! Так, це розіграш, і я каструю того розумника, який це утнув, одразу, як тільки знайду! Попри всі внутрішні самовмовляння та награну зухвалу агресію, вона ледь зібрала в собі сил піднятися зі свого місця та пройти до вікна.
Старі мостини з колись міцного дерева натхненно жалібно скрипіли під кожним кроком наляконої рудої жінки. Повільно й з острахом вона наближалася до вікна.
- Господи боже мій, це не може бути правдою!
Пейзаж за склом нагадував початок фільму жахів чи триллеру: запустіле, напів зруйноване місто без жодного жителя, розбита дорога, зіржавілі автомобілі, збиті вітром вивіски магазину, ломбарду, готелю...
- Що, в біса, коїться? - прошепотіла Вікторія до свого віддзеркалення у віконному склі, та на мить їй навіть здалося, що воно, віддзеркалення, їй посміхнулося у відповідь. Посміхнулося такою хитрою, жорстокою посмішкою на одну лише мить, а потім знову стало переляканою в смерть жінкою.
З темного кута кімнати пролунав якийсь шурхіт. Торі скрикнула й що було духу кинулася навтьоки, не знаючи дороги, навіть не будучи певною, що з цього дому взагалі є вихід.
Наступна кімната мала більше вікон, але картини за ними все такими ж - безнадійно зруйнованими. На стінах, обплетені павутинням висіли портерти у важких металевих та дерев’яних рамах, лише в одному кутку було порожньо, і тільки збережені на старих шпалерах прямокутні відбитки первинного їх кольору говорили про те, що фотографії зі стіни зняли нещодавно. Масивни сходи, вкриті килимом, вже не сказати певно, якого кольору, вели до горішніх кімнат будинку, і незавжаючи на палке бажання скоріше розібратися у всьому і опинитися у душі у себе вдома, у Торі не було ніякого настрою геройствувати і пхати носа, куди не слід. Вона просто повернулася і пішла до дверей, що, як вона собі думала, мали вивести її назовні.
Вона встигла зробити лише три кроки, коли тріскіт дерева під ногами сповістив про справдження гірших сподіваннь: прогнила підлога провалилася під жінкою в одну мить, Вікторія навіть не встигла скрикнути чи відскочити вбік.
- Рятуйте! - щосили кричала вона. - Рятуйте!
Її затягло вниз по груди, а всі спроби знайти ногами хоча б якусь опору виявилися марними - здавалося, що під нею просто провалля... І ще Хтось. Може, то була просто паніка, а може й інтуїція, але в якусь мить вона твердо усвідомила, що внизу під нею хтось є.
- До-По-Мо-Жіть! - вона відчайдушно гамселила руками у підлогу, та кричала, сподіваючись, що у цьому дивному Місті зараз перебувають не тільки вона і Хтось унизу.

+2

3

Деміен доволі рідко дозволяв собі спати в очікуванні авіарейсу. Він узагалі рідко чекав, приїзжаючи до будівлі аеропорту лише за кілька хвилин до посадки на нічний рейс до Вашингтона. Але цього разу рейс відклали і хлопцю довелося зустрітися з усією привабливістю зали очікування. Так, він звичайно не залишився сидіти на цих незручних пластикових сидіннях, обираючи платний, але більш комфортабельний зал з м'якими диванчиками та телевізорами, але навіть ця зовнішня видимість комфорту не приносила йому ніякого задоволення. Йому хотілося скоріше сісти у літак, відправити кілька повідомлень доки буде така можливість, повідомляючи близьким, що він вже у путі, та, відкинувшись на спинку м'якого сидіння задрімати на найближчі шість годин. Та він був занадто стомлений для того, щоб утриматися від спокуси прикрити очі хоча б на хвилинку, аби дати їм можливість перепочити від неприємного, занадто яскравого для сприйняття нормальної людини світла у залі очікування. Та щойно заплющивши їх, Демі одразу відчув як поринає у сон. Він знав, що якщо прокинеться навіть за кілька хвилин, його спина буде невимовно сильно боліти через незручність пози, але не зміг чинити опір тихій музиці, що лилася з навушників, заспокоюючи виснаженого після денної робочої метушні хлопця. Менш за все він боявся не почути сигналу або проспати посадку - люб'язні працівники зали запевнили, що його попередять щойно надійде повідомлення. Я лише відпочину кілька хвилинок. За цей час нічого на станеться.
Музика продовжувала тихенько грати. Складалося враження, що вона звучить десь у середині голови, а не надходить із зовнішнього світу. Деміен не міг змусити себе поворухнутися, бо кожен м'яз був проти наказів свого хазяїна - усе тіло ніби застигло у сидячому положенні і категорично відмовлялося робити щось інше, щока не бажала відлипати від вигину спинки дивану. Але були й добрі новини - якщо хлопця ніхто не турбував до літака ще є якийсь час. А це означало, що можна випити кави у найближчій забігайлівці та привести до ладу свій зовнішній вигляд. Демі навіть уявив собі, хто подивиться на нього з відображення у дзеркалі: розпатланий, заспаний, із слідами візерунку диванної обшивки, що явно виділяються на тлі блідої шкіри. Але щоб позбавитися цього жаху необхіно було хоча б піднятися на ноги та дійти до найближчої чоловічої кімнати.
Демі нарешті розплющив очі та скрикнув. Над його головою простиралося затягнуте важкими сірими хмарами небо. Тобто стелі не було. Не розуміючи що відбувається, хлопець підскочив з місця. Він був у тому самому аеропорту, що й... стривайте, а скільки годин тому? Але тепер від величної обшитої склом будівлі залишився лише каркас, що нагадував скелет якоїсь хитромудрої риби. Навіть не сходячи з місця Деміен міг бачити злітну смугу: на ній стояв напівзруйнований, роз'їдений іржею літак. Оглядатися навколо було страшно, але намагаючись перемогти страх Демі змусив себе повернути голову. Великі екрани ледве трималися на своїх ненадійних крпленнях і всім своїм виглядом натякали, що будь якої хвилини можуть впасти на знівечену величезними тріщинами підлогу. Меблі були розкидані по приміщенню, ніби тут пройшов ураган. Хлопчина обережно робив невеличкі кроки, хоча насправді йому хотілося якнайшвидше тікати звідси. Він кликав на допомогу, але ніхто не відповідав. Хлопець сподівався побачити ще когось, хоча б одну людину, хоч одне - і Демі було страшно навіть думати про це - тіло. Але й цього дарунку він не отримав, як би сильно не шукав. Деміен просувався все далі й далі по розваленій будівлі. Зараз Гудмен віддав би що завгодно за те, щоб почути хоч один звук, але колишні галасливі зали один за одним зустрічали його всепоглинаючою тишею. Лише іноді він бачив здалеку пару жовтувато-зелених вогників, але був впевнений, що це лише залишки ілюмінації, якою колись був прикрашений бар аеропорту, адже пошукові ліхтарики не бувають таких кольорів і якби тут дійсно хтось був, він напевне відгукнувся б на крики Деміена. Аж раптом здаля долинув шурхіт, що з кожною секундою ставав все гучнішим.
- Тут хтось є? - вигукнув Демі, різко розгортаючись у бік, з якого доносився звук. Його знайшли, йому пояснять, що сталося. Його надія була вбита диким поглядом яскраво-жовтих очей величезної невідомої хлопцю тварини. Єдина думка, що зараз була у його голові: потрібно бігти якнайшвидше. У такому випадку Деміен хоча б дозволить собі розкіш померти із думкою, що він намагався врятуватись. Він біг щосили і не встиг помітити тієї миті, коли залишки будівлі аеропорту залишилися позаду, а він опинисвя на вулиці. Дихати ставало все важче з кожним кроком, але зупинитися не давало відчуття голодного погляду на спині. Він практично не бачив куди біжить, раз у раз озираючись і прикидаючи у голові за скільки секунд страшний переслідувач наздожене його і зробить своєю вечерею. Випадковий камінь на дорозі вирішив його долю. Деміен спіткнувся і стрімголов полетів вниз. Його очі були заплющені, а тіло близько знайомилося з кожним виступом на похилому схилі, по якому він котився. Останнім, що він пам'ятав, був різкий біль у голові і віддалене відчуття теплої в'язкої рідини, що сповзала по скроні. Далі була лише цілковита темрява.

Отредактировано Damien Goodman (2013-04-20 23:34:29)

+2

4

Набридливе сонце світило в очі і Дея натягнула ковдру на голову. Не допомогло, яскраве світло пробивалось навіть крізь щільну тканину та ще й почало блимати. Сердитій жінці не лишалось нічого іншого окрім як прокинутись. Сівши на край ліжка, вона протерла очі и озирнулась. Те, що вона прийняла за сонце виявилось звичайною лампою. За вікном стояв похмурий день, судячи з усього десь три чи чотири години. Не рідке явище взимку. Вона не стала навіть підходити до вікна. Сьогодні вихідний, проте у Джині надто багато справ щоб можна було провести його в дома.

Через пів години вона позіхаючи вийшла на вулицю и завмерла. Увесь цей час жодного разу не озирнувшись та все ще лишаючись у владі сна, вона навіть не помітила, що щось не так. Але тепер… Не було снігу, не було людей, всюди лежали гори сміття, але гірше за все було те, що вона не впізнавала місто. Старі будинки з облупленою фарбою стояли поруч із хмарочосами. Більшість вікон побиті, на стінах сліди від куль і… кігтів? Складалось враження, що тут пройшла війна. Дея не повірив своїм очам, швидко розгорнулась и побігла до квартири. Все було саме так як вона пам’ятала. Речи на місці, одяг також, але все це, ще кілька хвилин бувши новим перетворилось у старе трухло. Різко закривши двері вона підлетіла к вікну в надії, що все це їй привиділось. Ан ні. Все лишилось по старому. Чи по новому?

Було лячно, просто неймовірно лячно! Вона дивилась на вулицю, а та, в свою чергу, вивчала самотню жінку своїми чорними очима-вікнами. Наче сміючись з її страху. Першою думкою, що прийшла до голови було – бігти. І вона побігла. З будинку, з вулиці, з району, геть з Міста. Вона бігла аж доті поки не заблукала. Здавалось, що цим площам, провулкам та дорогам нема краю та числа! Дєя присіла на брівку и все збиралась заревіти, як почула чійсь голос. Він був тихий, але наче поруч. Жінка пішла за звук що кроку зупиняючись и прислуховуючись. Через хвилину вона зупинилась перед черговім будинком. Темний під’їзд наче підзивав та відштовхував водночас. Джини зупинилась, не зважуючись ступити у пітьму. Невідома жінка знову покликала і Дєя чортихнулась. Переборюючи страх вона зробила крок, потім другий, третій…

- Хто тут? Дє ви є? – спочатку не дуже голосно сказала Джини. – Хто ви? – все більш впевнено. - Як ви сюди потр… Ай! – ступаючи у повній темряві, дівчина оступилась и полетіла вниз. Політ був не довгий и вже через секунду вона приземлилася на когось живого. Від нової хвилі страху Дєя заверещала так як ніколи до цього за все своє життя! Вона могла би оглушити навіть позбавленого вух злодія. – Не чипайте мене! Не підходьте! В мене зброя! – жінка схопила якусь дошку, так само продовжуючи верещати. – Я вас попередила!

+2

5

Ледве зачувши здалля чиїсь кроки, Торі почала кричати ще гучніще, ще завзятіше рвати жили, аби тільки вибратися з пастки, але вже дуже скоро зрозуміла, що ця невідома чорнота внизу затягує її наче болотяне трясовиння - чим більше енергії вкладаєш у рухи, тим активніше й сильніше затягує темна вода. Жінка відчувала, як поволі слабшають руки, і чорна темрява внизу все більше поглинає її, не докладаючи жодних зусиль. Вона була страшенно перелякана, але раптом зрозуміла, що навіть плакати їй не під силу, тільки ранні  зрадливі сльозинки розмили чіткий контур, наведений круг очей чорним олівцем. Руда жінка то стихала, наче готуючись до смерті, то з новою силою приймалася до боротьби за визволення. Господи, невже я померла і це - моє Чистилище? А я завжди думала, Господи, що моїм персональним Пеклом стане вічний "День Сурка", у якому я не встигаю здати річний звіт... Це не кара, так? Я просто збожеволіла... Вона подивилася прозорим невидючим поглядом перед себе, а потім у цих очах знову спалахнув дикий вогонь, і якось рудій майже вдалося спертися на лікті, щоб витягнути себе з пороженчі.
Кроки зверху раптом стали надто вже гучними, і може це й стало головним рушієм, що дав Вікторії сил на останню спробу. Але вона, спроба, з тріскотом провалилася... хтось невідомий впав прямо на голову, з горішнього поверху. Не встигла жінка зрозуміти, що трапилося, як почула чийсь не менш переляканий голос, жіночий голос, володарку якого ще не було видно за осідаючою хмарою побутового та дерев’яного пилу.
- Стійте! Будь ласка! Схаменіться! - кричала у відповіть Торі, задихаючись від пилу. - Я не заподію вам лиха, я на...
Не встигла руда договорити, аж раптом одна з мостин під її рукою видала останній жалісливий скрип та полетіла вниз. Вікторія втратила опору і, голосно скрикнувши, сама ледь не повторила долю шматка підлоги, звука падіння якого, до речі, так і не було чути, але вчасно схопилася за балку, що тримала колись дерев’яний настіл. Пекучий і гострий біль пронизав долоні, але потужний викид адреналіну у кров від жаху давав несподівану силу триматися.
- Допоможіть! Будь ласка, - вже майже зірваним голосом молила жінка. - Я не розумію, що діється... Мені страшно... Я не хочу помирати! Будь ласка!

+2

6

Єдиним, що відчув Деміен, починаючи приходити до тями, був біль. Здавалося, що він розливався по усьому тілу, що кожна клітиночка його організму складалася лише з цілковитого пекучого болю, а не з того величезного набору речовин, про які він читав у школі на уроках з біології. Але зараз це було не важливо. Він живий, чорт забирай! Мабуть тварюка, що гналася за ним вирішила, що він занадто маленький щоб вдосталь насититися і тому не вартий того, щоб спускатися схилом. Хлопець розплющив очі, дивлячись поперед себе. Або я пролежав тут майже добу, або зовсім нічого. Хоча, можливо, це Земля зупинилася. Деміен вдивлявся у брудно-сіре небо, таке саме, яким воно було коли він вперше подивився на нього ще у залі аеропорту. Погляд на наручний годинник не дав йому жодної інформації: розбитий (мабуть під час падіння вдарився об якийсь з численних каменів) циферблат, стрілки зупинилися ще опівночі. "Непробивне скло. Ці годинники служитимуть вам вічність." Так, звичайно. Перший ліпший камінчик розбив ущент усю вашу рекламну кампанію, панове. Демі стомлено приклав долоню до лоба - голова боліла нестерпно, здавалося, що кожен куточок його мозоку був заповнений шумом, тим, що виробялють старі зламані телевізори. Пальці відчули щось рідке і хлопець швидко відійняв руку від голови. На сірій від пилу долоні виділялися яскраво-червоні потьоки. Якби Деміен був більш при собі він би злякався, підскочив з місця, обов'язково закричав би. Та він був занадто слабкий, аби видавати якісь звуки. Він сподівався зібрати сили аби зрушити з місця і знайти якесь більш-менш безпечне місце, хоча зараз йому все більше здавалося, що це неможливо і наступний хижак (а Демі був впевнений, що їх тут безліч) стане його смертю.
Похитуючись (напевне падаючи він забив ногу і не міг зараз ступити на неї не скривившись від болю), Деміен звівся на ноги та огледівся. Схоже, що на тому місці, з якого він падав, колись був крутий схил шосе, тому що зараз він бачив знівечені шматки асфальту із залишками розмітки та повалені стовпи електропередач, від яких у різні сторони наче щупальця восьминога тягнулися обірвані проводи. Деміен не знав, куди йому йти, але це не змогло б його зараз зупинити. Неподалік він побачив потріскані будівлі. Не дивлячись на вибиті вікна та майже зруйновані верхні поверхи перебування у них здавалося більш безпечним аніж стовбичення на вулиці. Знявши з шиї шарф, Демі приклав його до лоба, з якого ще сочилася кров, і періодично озираючись у пошуках небезпеки рушив до найближчого будинку. Він майже дістався порогу, як раптом почув десь збоку голосний крик. Він зупинився наче вкопаний. Жіночий голос долинав із сусідньої будівлі й здавався надто наляканим щоб зволікати. Як міг швидко Деміен прокульгав до дверей і різким рухом відчинив їх, вдивляючись у темряву. Підлога відзивалася скрипом на кожен його несміливий крок, але прохання про допомогу знову долинуло з глибини кімнати. На мить Демі подумав, що це була галюцинація, але він не зміг би вибачити собі, якби виявилося, що це не так і він залишив тут людину, таку ж налякану й самотню як і він. Попереду хтось рухався і Деміен пришвидшив крок. Жінка, обличчя якої він не міг як слід розгледіти через завісу пилу, ледве трималася руками за дерев'яну балку, що не здавалася дуже надійною опорою.
- Давайте руку, - Деміен протягнув долоню. Він знав, що шкіра на руці зідрана і коли жінка вхопиться за неї йому буде дуже боляче. Він знав, що в нього не так багато сил, але життя цієї людини зараз було важливим для нього. Це означало, що він не залишився сам у цьому світі та є надія, що десь далеко його рідні живі й зовсім скоро він зможе їх знайти.

Отредактировано Damien Goodman (2013-05-12 14:56:35)

+1

7

Незабаром у приміщенні запала цілковита тиша. Може надовго, а може на одну лише мить - Торі втратила, здається, розуміння часу. З кожним новим подихом будівельний пил, що осідав після руйнування стелі, захоплював все нові площі її легенів; жінка намагалася дихати спокійніше, вдихати не часто та не глибоко. Вікторія могла заприсягнутися, що чула чиїсь покрики у цьому гуркоті, але чим більше часу минало, тим більше все це починало скидатися на ілюзію, плід переляканої затравленої уяви, що шукала-вигадувала вихід навіть там, де його нема. Несподівано і для себе самої вона почала сміятися, точніше посміюватися... такими короткими істеричними хриплими смішками, вдивляючись очима в чорноту, що була скріз. Або чорнота дивилася в неї. Коли дихати стало нестерпно, жінка гучно закашляла, не маючи змоги навіть перевести подих. Дивно, але вона навіть не згадувала близьких і рідних, не молилася про їхнє здоров’я та життя, наче все ще не могла позбутися думки, що все, що з нею трапилося, - тільки сон, а коли вона розплющить очі, то побачить, як хтось дивиться телевізор, або вдивляється в екран ноутбука, або розлігся поруч із книжкою в руках - вони заметущаться, гладитимуть її по голівонці та, звісно, казатимуть, що їй просто наснилося лихе, що то був лише сон.
Лише сон...
Але чому так боляче, трясця вашій мамі!

Вікторія перехопилася руками за балку і нова порція не різкого, але пекучого болю пронизала долоні.
- Агов! - задихаючись намагалася вигукнути Торі. - Тут хто-небудь є! Відгукніться! Я ж вас чула, холєра!, - але тиша продовжувала грати в мовчанку.
Нарешті майже весь пил зайняв свої місця на поверхнях навкруги, і Вікторія повільно починала роздивлятися масштаб аварії. Намагаючись перехопитися рукою ближче до краю ще вцілілої підлоги, вона потерпіла фіаско, коли долоня сковзнула по поверхні, збираючи на себе купу бруду, і не змогла втриматися. Кажуть, що найстрашніше, це не чергова поразка, найстрашніше - небажання спробувати знову. Коли впаду, я прокинуся? Вона майже розлабила змучені пальці.
- Давайте руку, - раптом почула вона чоловічий, а чи юнацький голос у себе над головою.
Підвівши очі, що сльозилися від пилу в них, вона навіть не змогла чітко розгледіти свого рятівника, але ситуація не давала часу й сил на роздуми, чи можна йому довіряти. Мало що вже зі мною може трапитися гіршого, ніж висіння над прірвою! Торі примружила очі, сподіваючись, що так їй легше буде розгледіти хлопця, але все одно, зібравши останні сили, майже наосліп протягнула руку вверх. На щастя, вона не дуже й помилился з відстанню, коли вхопила свого рятівника за зап’ясток замість долоні.
Незважаючи на зовнішність, хлопець виявився досить сильним, хоча може й не останню роль тут зіграв адреналін. Юнак швидко витяг Торі нагору. Погано орієнтуючись у зруйнованному передпокої, вона позадкувала до стіни, маючи надію, що там підлога міцніша.
- Ддд.. дякую, - хриплим голосом, що більше скидався на шепіт, мовила вона до свого рятівника. - Ддд... де ми? - здавалося, її очі ще не позбулися тої темряви, що чекала на неї внизу.

+1

8

Деміен відчув міцну хватку на своєму зап'ястку і стиснувши пальцями чужу руку усім корпусом подався назад. Він ніколи не був дуже сильним і сподівався, що приклавши силу усього свого тіла, а не лише однієї руки, зможе набагато швидше допомогти жінці. Й хоча йому вдавалося потроху витягати її з тієї прірви, що зяяла внизу (він не спішив, бо жінці ще доводилося триматись за балку і він боявся, що різкий рух може привести до її обвалу), Деміену було невимовно страшно. Він боявся, що впустить жінку, саме зараз, коли він дав їй слабку надію на порятунок. Та його побоювання були марними. Останній ривок і дірка у підлозі нарешті відпустила свою полонянку. Той факт, що зараз у цій рапіврозваленій будівлі, у кімнаті, яка руйнувалася буквально на очах, разом із ним була жива людина, вже викликав щось віддалено схоже на радість. Радість, на яку здатен лише той, хто зовсім нещодавно вважав себе єдиним людиноподібним створінням, що залишилося у світі. У будь-якому випадку те, що було в нього зараз, набагато краще, аніж пусті вілиці міста, єдиними мешканцями яких, як він досі був впевнений, були кровожерливі тварини невідомого йому виду.
Ретельно вивчаючи підлогу поглядом перш ніж зробити новий крок, Деміен обережно рухався до стіни слідом за жінкою. Він боявся, що на один його необережний крок слабкі дошки з радістю відізвуться глухим тріском і затягнуть у таку саму пастку, яку він залишив позаду кілька кроків тому. Але чи то він був дуже легким, чи підлога тут була міцніша, але йому швидко й безпечно вдалося дістатися до жінки, й він змучено присів, притискаючись потилицею до стіни. На підлозі лежав товстенний шар пилу, ніби він скоплювався тут довгими роками, але саме в цей момент хлопець зовсім не боявся замурзатись - куди ще гірше? - і сподівався, що усе це сміття не здійметься вгору, бо дихати й так було важко, а якби до повітря приєднався ще й пил, він, мабуть, взагалі задихнувся б. Найгірша смерть у світі.
- За таке не дякують, - тихо відповів Демі. Чомусь здавалося, що коли він дозволить собі хоч трошки підвищити голос, уся будівля розтрощиться лише він цього звуку. Вона не виглядала дуже надійною, але це була хоча б ілюзія прихистку. Хлопець звів очі й подивився на жінку, чесно відповідаючи їй, - Не знаю. Я прокинувся в аеропорту, але він виглядав не краще, аніж цей будинок. Усе навколо зруйноване, немає жодної вцілілої будівлі, - ділився він тим, що бачив, ідучи сюди. Його очі бігали, роздивляючись приміщення, наскільки це було можливо. Насправді в цю секунду Деміен напружено думав, не знаючи, чи варто просто зараз розповідати жінці про те, що він бачив. Але вийшовши звідси вона зіткнеться з тим самим, що й він, тому нехай краще буде підготовленою хоча б морально, - Там хижаки... - його голос був тихим і знервованим, - і хоча я бачив на власні очі лише одного, мені досі здається, що вони всюди, що я відчуваю на собі погляд, - не боятися, не плакати, - вмовляв він сам себе. Останнє, що потрібно було й без того наляканій жінці, - це його сльози. Він же чоловік. Слабкий, зовсім молодий та непідготовлений до життя у таких умовах, але ж чоловік, - Я Деміен, до речі. Ви - перша людина, яку я тут зустрів. І я боюся, що більше нікого немає, - йому було важко промовляти ці слова, бо десь у глибині душі він досі вірив, що це - неправда.

+1

9

- Мати рідна! – стиха скрикнула Вікторія, коли її намагання прибрати з обличчя спале волосся явило їй передочі розтерту, закривавлену і щедро забруднену пилом долоню. Завжди уважна, акуратна, навіть капризна по відношенню до своєї зовнішності жінка за кілька хвилин перетворила на купу скуйовдженого лахміття, забрудненого пилом та кривавими плямами. Навіть мій найгірший нічний кошмар не зробив би зі мною таке! Вона дивилася на свої долоні наче мала дитина, що побачила щось дивне і не знає, що з цим робити. Важкий тягнучий біль вивертав плечі з тіла, наче після довгого висіння вони просто не могли згадати, як це – просто звисати вниз, а от руки були навдивовижу легкими! Такими легкими, що на якусь мить їй здалося, що вона б злетіла, якби не оця трухлява стеля над головою.
- Жодної вцілілої будівлі? – повторила слова хлопця Торі. – Тобто, зовсім жодної? – вона підняла на нього змучені переляком очі. І дурневі зрозуміло, що означає слово «жодної», але їй чомусь здалося, що якщо вона перепитає ще кілька разів, щось може й зміниться. А де ж тоді переховуються всі люди, якщо їх будівлі зруйновано? Може ми просто з якогось дива опинилися в епіцентрі чогось страшного, а десь там далі все як завжди гаразд: є кабельне телебачення, мікрохвильовки та війни за гас і нафту?.. Треба таки щось зробити з цими руками… Може відгризти, - руда жінка потроху втрачала відчуття реальності. Наче у 3Д кінотеатрі – все ніби справжнє і ніби поруч, але ти пам’ятаєш, що то лише фільм, і якщо хтось направить тобі пістолет прямо у лоба і вистрілить – ти дістанеш викид адреналіну у кров, а не дірку у макітрі.
- Хижаки? – знову перепитала жінка. – Зі зруйнованого зоопарку? – не розуміючи, про що йде мова, припустила вона. Тільки б не великі кішки! Скільки себе пам’ятала, Вікторія ненавиділа весь котячий світ від мала до велика, ненавиділа порівняння з кішками, ненавиділа одяг та речі «котячого» кольору і все, що було названо на честь котиків. – А як сталося, що тварини вижили, а люди… - вона б не ризикнула просто задля власного нервового спокою сказати «ні». – До того як впасти, я дивилася у вікна і не бачила нікого. А потім… Хтось звалився мені на голову. Мені здається я чула жіночий голос, але він щез ще до вашої появи. Мабуть, просто примарилося…
Поволі до Торі приходило розуміння, що стовбичення на одному місці їй залюбоване споглядання своїх знівечених долонь ніяк не виправить ситуацію. Обережно пробуючи ногою підлогу на крок вбік від себе, вона перенесла на неї частку ваги, і коли вже впевнилася у міцності настилу, зробила повноцінний крок у напрямку двері.
- Вікторія… - відповіла хлопцеві. – Але друзі кличуть мене Торі… Чи кликали? – під шкіру забралися мільйони переляканих мурашок, і тепер вже не було змоги приховати тремтіння голосу: - Ви вважаєте, Деміене, що їх більше нема? – Торі подивилася на нього так, ніби бідолашний хлопчина знав усі тайни всесвіту. А вона чомусь подумала, що більше ніколи не зможе зайти в улюблене кафе, чи підстригтися у свого стиліста, записатися на прийом до лікаря, вона гарячково згадувала усіх незначних у її житті людей, не допускаючи навіть думки про те, що вона може ніколи вже не ступить на батьківський поріг, не сюсюкатиме племінника чи племінницю, не засне в обіймах коханої людини. – Вибачте, - хрипло промимрила руда. – Я вас забруднила… - взяла на себе всю провину, хоча ніяк не подумала для себе пояснити криваву пляму на лобі хлопця, до якої вона точно не мала відношення. – Але не завадило б нам від цього відмитися. Хижаки чують кров. Я бачила по Діскавері, - наївно поділилася знаннями Вікторія.

+2

10

Мабуть зараз тиша остаточно звела б хлопця з розуму, тому Деміен був невимовно вдячний жінці за те, що вона не мовчить, заглибившись у свой власні переживання, а кожним своїм словом, нехай і таким само невпевненим як у нього, тримає його на поверхні, не даючи впасти у вир страхів. Ще ніколи у житті, хоча вона була не такою вже й довгою, Деміен не був таким наляканим як зараз. Він усе життя боявся мишей та пацюків, але лише зараз розумів, яким крихітним був цей страх порівняно з тим, що він переживав у цю хвилину. Мабуть коротка зустріч із хижаком залишила на його пам'яті суттєвий відбиток, адже хлопцю ледь вдавалося втримуватись від того, аби не зірватися з місця, коли він чув тихе підвивання вітру, легенький шурхіт у глибині кімнати. Деміен лише знервовано вертів головою, сподіваючись, що він не побачить пильного погляду жовто-зелених очей, одна згадка про які відсилала величезний натовп мурашок блукати його тілом.
- Жодної, у всякому випадку там, де я пройшов. Але сумніваюся, що десь поблизу інакше, - Деміен приречено похитав головою у відповідь на запитання жінки. Йому не хотілося здаватися пессимістично налаштованим, та потрібно було дивитися правді у вічі: місто виглядало так, наче тут відбувся вражаючий за своєю потужністю вибух, і сподіватися, що радіус його дії осягнув лише кілька кварталів було вершиною оптимізму. Можливо місто підірвали? Але якщо це так, і усе що він бачив було результатом розриву якогось військового знаряду, то чому ж вони не померли? Адже вибухова хвиля не може обирати кого поглинути, а кого залишити живим, - У більшості будинків обвалилися стіни. У найбільш міцних лише повилітали вікна та двері, але не дивлячись на те, що вони ще стоять на землі, вони не виглядають безпечним прихистком, - будівлі дійсно справляли жахливе враження. Деміену, як людині з доволі розвинутою уявою вони здавалися кам'яними монстрами із чорними бездонними очима та роззявленими пащами, які закриються і затягнуть тебе у в'язку непроглядну темряву, варто лише зробити крок і переступити через поріг.
- Боюся, що вони не з зоопарку, - хлопець продовжував відповідати на запитання, намагаючись не тремтіти усім тілом від переляку, що наче хвилі накривав знову і знову, - Я навіть не зміг зрозуміти на кого схожий той, якого бачив я. Він навіть не подібний до жодної картини з підручників. Я небагато розгледів: бачив лише очі, хижі, наче в тигра, й гострі ікла, а потім почав тікати, - Деміен розповідав збиваючись. Він не міг описати звіра, що гнався за ним, бо його мозок у мить зустрічі з хижаком вимкнув усі думки крім однієї "Бігти. Бігти якнайшвидше", повністю задушивши ідею роздивитися тварину.
Деміен огледівся. Звістка про те, що у цій самій кімнаті, можливо, була ще одна людина, трохи піднесла його настрій: чим більша кількість людей, тим вище шанси вижити. У будь-якому випадку, він дивився колись один із тих фантастичних фільмів, де весь час кричать "Тримайтеся разом - так більша вірогідність, що ми зможемо відбитися". Зазвичай наприкінці цих кінострічок виживали лише лічені одиниці, але була хоча б надія. Але як би хлопець не вдивлявся, він не бачив навколо жодного тіла й швидко примирився із версією, що жінці лише здалося, що вона була тут не сама.
- Боюся, що слова "Приємно познайомитися" не створені для подібних обставин, - сумно всміхнувся Демі, підводячись з підлоги й роблячи крихітний обережний крок услід за Вікторією. Потрібно було вибиратися звідси - будинок із підлогою й стелею, що ніби змагалися, хто з них обвалиться швидше, не визивав у нього довіри, і Гудмен сподівався натрапити хоча б на одну вцілілу цегляну будівлю, - Я не хочу думати про те, що вони... - ні, він не міг вимовити цього страшного слова, інакше йому доведеться хоч на мить, але змиритися з думкою, що це - правда. Тому зробивши великий ковток повітря він випалив, - Доки я не побачу тіла своїх рідних та друзів, я не повірю, що їх більше немає, - він ледь чутно схлипнув. Більш за все йому хотілося повернути час назад, відмінити поїздку до батьків, повернутися додому, й обійнявши свого хлопця сказати, як сильно він його любить. І можливо наступного дня, коли він прокинувся б, все виглядало би так само як і зараз, він знав би, що останніми його словами перед пориненням у це жахіття були зізнання у коханні помовлені не за допомогою телефону, а у вічі. Не думати про це. Я знайду його.
- Ні, що Ви. Мене забруднили ще задовго до Вас, але сумніваюся, що ці істоти здатні просити пробачення, - відповів Демі, наближаючись до жінки. Зараз він міг відзначити доволі дорогий одяг, якому він обов'язково відпустив би комплімент тоді, в іншому житті, коли він ще не був притрушений пилом. Але він і сам, напевне, зараз мало нагадував святковий кошик із фруктами, - Я не впевнений, що якщо у будинку і є душ, то водопостачання працює. Але все одно можна перевірити, доки він остаточно не розвалився. Якщо це і справді так, і води немає, то нам доведеться діставатися до найближчого водоймища, а тоді необхідно знайти щось для захисту, хоча б якість палиці.

0

11

Игры нет, тема в архив.

0


Вы здесь » SACRAMENTO » Заброшенные эпизоды » Аwakening